Був собі ведмідь, який не вмів нічого робити. Якось він побачив на узліссі лисичку. Такої смутної, такої зажуреної він її ще ніколи не зустрічав.

— Чому зажурилася, кумонько? — запитав.

— Ех, куме ведмедику, що мені робити, й сама не знаю. Хатка моя геть валиться.

Поглянув ведмідь і справді лисиччина хатка от-от в яр звалиться, на одній волосині тримається.

— Ой, кумонько, тут роботи, як кіт наплакав, раз-два й усе буде як слід, — каже ведмідь.

— Справді? — зраділа лисичка. — Гаразд, куме, зроби, прошу тебе.

Ведмідь одразу взявся за діло. А лисичка так зраділа, що й не сказати.

— Працюй, працюй, кумоньку. А я тим часом спіймаю тобі курочку, меду принесу.

— Оце добре, ото догадлива ти. Що ж, іди, — усміхнувся ведмідь.

Пішла лиска в село. А ведмідь ще завзятіше заходився коло хати. Як розмахнувся та як ударив лопатою, колода так і вилетіла з хати. Ще розмахнувся, ще одна колода вилетіла і впала неподалік. Опам’ятався ведмідь лише тоді, як усі стіни розкидав. Одна стріха тільки й залишилася. Почухав потилицю косолапий.

— Що ж робити? Ось-ось лисичка повернеться. Що вона скаже?

Думав, думав і придумав. Позакидав колоди, щоб їх і не видно було. Прийшла лиска, глянула і обімліла. Тільки одна стріха ще держиться. А ведмідь каже:

— Не лякайся, кумонько! Ось побачиш, я звідси піду і хата мов з-під землі виросте.

Сиділа-сиділа лисичка, ждала-ждала, а хати немає. Вже й вечоріє. Почалася холодна зима. Що робити? Довелося їй нору рити.

З того часу лисиці не будують собі хаток, а живуть у норах.