Жив собі чоловік, і було у нього три сина, які на той час уже були жонаті, мали свої сім’ї. Батько жив у одного з синів. Спочатку йому там жилося добре, ставилися до нього гарно, а потім і хліба стали жаліти. Пішов жити до другого сина. Пожив, пожив, і знову ситуація повторилася. Не залишалося батькові нічого, як іти третього сина. А третій син почав батька відправляти до притулку. Батько плакав, не хотів залишати рідну домівку, а сини і невістки наполягали. Пішов батько від дітей.
Іде лісом та й зустрічає пана на розкішній кареті. Старий йому поклонився, а пан і питає:
— Чому так зажурився?
— Як же мені не журитися, коли таке трапилось... — відповів чоловік та й розповів йому свою історію.
— Не журися, — каже з радістю вельможа, — я знаю, що робити.
Слуги пана взяли дорогу скриньку і наповнили її битим склом, а потім віддали її чоловікові. А пан промовив:
— Іди додому і скажи, що, ішовши лісом, згадав, як колись давно заховав під деревом скриньку з коштовностями, і тільки тепер її знайшов.
Старий так і зробив. Сини довго роздивлялися ту скриньку і намагалися її відкрити, але батько попередив:
— Сини мої дорогії, скриньку ви зможете відкрити тільки тоді, коли я помру. А зараз я її віддам дяку.
Так сини доглядали за батьком аж до смерті, а коли він помер — поховали його з усіма почестями. Навіть на дев’ять і сорок днів замовили по ньому панахиду.
Ось і прийшов той час, коли потрібно відкривати скриньку. Пішли сини до дяка, забрали свій скарб і відкрили скриньку, а там лише бите скло. Відкривало її два сина, бо третій трохи запізнився. А коли прийшов до братів і побачив у скриньці замість коштовностей скло, то подумав, що то брати забрали і замість золота насипали битого скла. Так брати й не змогли дійти згоди. І тому їх бог покарав: вони і до цього часу сваряться, намагаючись встановити, хто правий, а батько спочиває у мирі спокої.