Жили собі дід та баба. Був у них один-єдиний син. Душі в ньому не чаяли старі. Одружився він з дівчиною-красунею. З ними старі поживали, онуків доглядали. Словом, горя не знали, поки не стали геть немічні. Незлюбила їх невістка, бо набридло за ними доглядати. З горя померла бабуся. Після її смерті зліг і дідусь. Обридло молодими його годувати, от і вирішили відвезти його в яр.

Недобра слава про цей яр ходила серед людей, бо був він у густому і непрохідному лісі. Тому й прозвали його Холодним. Посадив син батька у візок, поруч склав сякі-такі статки. Мовчки стерпів старенький таку наругу. Навіть про допомогу ні в кого не просив, бо знав, що ніхто не допоможе. А маленький внук, який грався надворі, побачив, що батько вивозить дідуся. Та й побіг за ними.

— Вернися, вражий сину! Куди йдеш? — крикнув батько.

— Я піду з вами, а то як доведеться вас з двору вивозити, не буду знати, куди.

Заклопотаний батько не розчув останніх слів сина і махнув рукою. А сам все далі тягнув візок.

Ось і яр. Хутенько штовхнув візок з батьком у провалля. А поруч захлипав син.

— Тату, навіщо ви викинули й візок?

— Багато знатимеш — швидко постарієш, — буркнув батько.

— А на чому я вас сюди привезу старого?

Наче полуда спала з очей у чоловіка. Кинувся він до батька, витягнув того, на колінах просив пробачення. Привіз додому, нагодував, напоїв і до кінця віку доглядав.