Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса. От вовк й каже йому:

— Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з’їв, та немає нічого, тому мушу тебе їсти.

Лис як почув те, та й одказує:

— Ти мене не їж, а я тобі дам щось смачненького. Їв би масло?

— Ой, — каже вовк, — чому б ні? Неси його сюди!

Лис і каже:

— Ходімо у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.

— Добре.

Привів лис вовка до великого ставка та й каже:

— Ану бери та й пий воду, а на споді є масло. Спочатку треба випити воду, та так і до масла дістанешся. Та так масла багато, що ти й з’їсти не зможеш.

А вовк і не розпитував багато, та хляп, хляп, хляп, хлепче собі воду, щоб добути масла.

Пив, пив вовк, а далі й не зміг, бо став, як барило, та й дивиться на лиса, а лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом.

Біжать, біжать, уже лис і біля своєї нори, а вовк хап його за ногу. Та лис кричить йому:

— Слава богу, вхопив за корінь, а не за ногу!

А вовк тоді пустив ногу та хап за корінь. А лис скочив у нору, заховався та й регоче.