Було це дуже давно. Одного разу молода господиня вирішила для свого чоловіка приготувати вареники. Нарвала вишень, малини, нажарила капусти, печінки, наварила картоплі, приготувала сиру та й наварила вареників. Склала їх у велику миску, насмажила засмажку з цибулі, гарно їх полила нею, перетрусила і поставила у теплому місці, щоб вони не прохолонули, поки чоловік з роботи прийде. Через деякий час вона почула сердитий шепіт:

— Ти чим мене вимазуєш червоним?

— А ти чого роздавлюєш мене?

— Ти дуже солоний, не торкайся до мене!

— Що це пристало гірке до мене? — чулось з-під покришки.

Відкрила миску і стало тихо, але вареники чомусь зовсім не схожі на ті, які вона складала: якогось незрозумілого кольору і вигляду. Одні посиніли, інші почервоніли, одні худі, інші товсті.

Попробувала їсти, але вареники з ягодами стали солоні, з картоплею і капустою — солодкі, з сиром — гіркими.

Соромно було господині такі вареники подавати чоловікові. Тож вона знову нарвала ягід, нажарила капусти, приготовила картоплі, сиру та й наварила вареників. Але склала їх всі окремо. З капустою, картоплею і печінкою олією засмажила, з сиром маслом полила, а з ягодами — цукром посипала. Поставила і почала прислухатись, чи не будуть знову вареники шуміти. В мисках було тихо, всі вареники мирно лежали в своїх мисках і чекали з роботи господаря.

Коли прийшов чоловік, господиня спочатку подала вареники, засмажені олією, потім з сиром до сметани, а на закуску солодкі вареники з ягодами.

Чоловік був дуже вдячний за смачну вечерю, а господиня назавжди запам’ятала, що вареники з різною начинкою люблять тільки свою приправу.