Одного ранку з’явилася на світ маленька бджілка. Розкрила вона свої оченята і здивовано поглянула навколо. Тисячі бджілок працюють у вулику, кожен знає свою справу. І все злагоджено, чітко.

Побачила маленьку бджілку стара бджола і говорить:

— Політай біля вулика, подивись на білий світ, а потім я навчу тебе збирати солоденький нектар.

Вилетіла бджілка з вулика, а там… Як гарно навколо! Вона радісно замахала крильцями і швидко облетіла садок. Побачила маленька, що бджілки летять з відерцями і собі взяла такі. Що робити далі? Підлетіла бджілка до рожевого метелика і сказала:

— Метелику, навчи мене нектар збирати!

— Вибач, маленька, але я не вмію. Я тільки літаю з квітки на квітку та запиляю їх.

Засмутилася бджілка. Аж дивиться, червоненьке сонечко сіло на стеблинку.

— Навчи мене нектар збирати, — звернулася до нього.

— Ні я цього не вмію робити. Я можу навчити тебе знищувати попелиць, — сказало сонечко.

Полетіла бджілка до лісу. Дивиться, мурашка тягне до хати якусь личинку.

— Панночко мурашко! Навчіть мене нектар збирати!

— Ти ж бачиш, я працюю. Та й не вмію я твій нектар збирати, це справа бджіл. Лети на лужок, — відповіла та.

Знову засмутилася мала бджілка, але змахнула крильцями і поспішила на лужок. А тут ціле море квітів! І тисячі бджілок над ними. Одна голубенька квіточка покликала бджілку до себе:

— Лети сюди, скуштуй мій сочок.

Спробувала бджілка і зраділа:

— Так це ж і є нектар.

Набрала бджілка повні відерця солодкого нектару і поспішила до вулика. Вже сонце високо, а до вечора ще так багато треба встигнути зробити! Поспішай, бджілко!