Жили собі чоловік і жінка. У жінки була своя дочка, а в чоловіка — своя. Жінчина була таке ледащо, що гіршого світ не бачив. А дідова дочка була доброю, лагідною, трудящою. Одного разу каже баба дідові:

— Вези свою дочку в ліс, хай її вовки роздеруть.

Хоч як дідові було жаль дочки, та все-таки відвіз. Викинув на мороз, бо дуже баби боявся.

А дочка ішла лісом, коли дивиться, вогонь горить, а кругом нього сидять Дванадцять Місяців. Вона підійшла, чемно привіталася і каже:

— Зігрійте мене, будь ласка.

А Січень каже:

— Я тебе заморожу, якщо ти під снігом не знайдеш пролісків.

Вона пошукала, пошукала і знайшла тільки сходи. А Лютий каже:

— Знайди ряст.

Стала вона шукати, знайшла, але він ще не розцвів. Одягли брати її в кожух, а Березень каже:

— Знайди мені фіалку.

Почала вона шукати і знайшла. А потім пішла лісом і побачила білочку. Вона її зігріла і за те Місяці подарували багато всякого добра. А баба тим часом каже:

— Вже десь вона замерзла, їдь, діду, та хоч кісточки позбирай.

Дід поїхав і знайшов дочку здорову, красиву і багату. А мачуха як побачила її, то й напала на діда:

— Повези і мою дочку туди, куди свою віз.

Повіз дід дівчину у ліс та й залишив там. Бачить вони, що біля вогнища гріються Дванадцять Місяців. Пішла вона туди. Але що Місяці не просили її зробити, вона все відмовлялася. От Січень каже:

—Я її заморожу.

А Лютий і собі:

— Я її в кригу одягну.

А Березень:

— Я її звірові дикому оддам.

Стали вилазити ведмеді голодні та й роздерли її. А баба каже дідові:

— Їдь за моєю дочкою.

Але дід привіз самі кості. Так мачуха од злості померла.