Жили собі дід та баба й жили дуже бідно. Пішов от якось дід на річку, щоб рибки впіймати. Кинув сітку раз — пуста, другий раз — пуста, а на третій витяг рибку, не простую, а золотую. Та каже людським голосом:

— Відпусти мене, дідусю, що хочеш для тебе зроблю.

Пішов дід додому та й хвалиться:

— Впіймав я сьогодні в сітку золотую рибку. А вона казала, що бажання виконає. Та не треба мені нічого. Я її пожалів та й випустив.

— Та нащо ти її пустив? Лучче б корито попросив.

Зажурився дід, пішов до річки і гукає:

— Рибко, золотая рибко! Розказав я про тебе бабі, а вона сказала, щоб корито у тебе попросив.

— Іди додому, діду. Буде тобі корито.

Пішов дід радісний додому, а баба й каже:

— Нащо мені твоє корито. Йди хату попроси.

Пішов дід знову до річки. Розказав усе рибці. А та йому:

— Йди, діду, додому. Буде тобі хата.

Пішов дід додому, а клятій бабі знову невгодно.

— Хочу бути дворянкою, — каже.

Рибка і цю просьбу виконала. От запряг дід коней та й їдуть вони з бабою на ярмарок. Везе він її, коли тут їде король з королевою. Проїхали, а після них пиляка. Баба чхнула, ударила діда і каже:

— Надоїло мені бути дворянкою, хочу бути царицею.

Пішов дід знову до рибки, а та йому:

— Іди додому, старенький.

Повертається додому, а бабі знову невгодно.

— Хочу бути царицею і на суші і на воді.

Пішов дід знову до рибки. Вислухала вона його й попливла, та нічого й не сказала. Постояв дід, постояв та й собі пішов додому. Приходить, дивиться, а баба сидить біля розбитого корита.

Вам казка, а мені бубликів в’язка. От і казочці кінець, а хто слухав —молодець.