У гаях стояла хатка. Там жив чоловік і жінка, та в них не було дітей. От вони й пішли на богомілля, просять Бога, щоб дав їм дитя. Так Бог і дав їм дочку. Ото вона й росте. А царевич у той час приїхав на охоту та й посилає свого парубка:

— Піди, будь ласка, у ту хату попроси води.

Прийшов той парубок води просить, аж та дитина плаче, перли так і сипляться з очей. Мати забавила — засміється. Так усякі квітки цвітуть. Той парубок вийшов да й каже:

— Отам, царевичу, я бачив дитину! Як плаче, то перли сипляться, а як сміється, так усякі квітки цвітуть.

Той царевич пішов у хату, да знарошне дражнить тую дитину, щоб плакала. Плаче, а перли так і сипляться. Він просить матері, щоб забавила. Як же засміється, так і бачить царевич, що всякі квітки цвітуть.

Ото та дівчина росте, а царевич усе заїжджає, як на охоту приїде. От вона й виросла. Царевич і каже:

— Оддай за мене, діду, дочку.

А вона вже вишивала рушники орлами. А цар каже:

— Де ж таки тобі, сину, да мужичку брати!

Тоді царевич як узяв той рушник, що вона вишила, да повіз до батька. Так цар аж руками сплеснув.

— Женись, — каже, — синку, женись!

От він і оженився. Да везе додому, а з ним була баба, а в баби дочка. От, їдучи, царевич устав, щось-то там устрелить, а баба познімала з неї все, да й повиколювала її очі, да й упхнула її в яму. А дочку в її одежу прибрала, так царевич і повіз замість неї, не пізнав.

А коло тієї ямки да нехворощі багато росло, так якийсь дід прийшов нехворощі рвати.

Дивиться, дівка сидить у ямці і перед нею отака купа перлів, що вона, сидячи наплакала, а очей нема.

— Візьми, — каже, — мене, дідусю, і оце намистечко забери.

Од дід її взяв і намистечко забрав та й привів додому. У діда дітей не було, а баба є. Вона, та дівчина, каже:

— Забери, дідусю, оце намистечко в торбинку да понеси у місто продай. Да як зустріне тебе баба якась, то ти їй не продавай, а скажи: «Оддай те, що в тебе є».

От він поніс і стрів ту бабу. Баба каже:

— Продай намисто!

— Купи.

— А що за нього?

— Да те, що в тебе є.

Вона йому й дала одне око.

Тоді та дівка й почала вишивать з одним оком рушник. І знов дід поніс намисто. Баба знов:

— Продай намисто, діду!

— Купи.

— Що за нього?

— Дай те, що в тебе є.

Вона й друге око віддала. Дівка тоді ще краще почала вишивати. Дід і каже:

— От у царя обід.

А дівка йому:

— Іди, дідусю, на обід та візьми глечичок і попроси мені юшки.

Да й почепила свого шиття діду рушник на шию. Як побачив царевич у діда рушник, став питати:

— Звідки ви, діду?

— Я там, царевичу, з хутора, да в мене там і дівчина проживає. Так дай, будь ласка, і їй чого-небудь в цей глечичок.

— А рушник, діду, де ти взяв?

— Да це я в ямці дівку знайшов, так оце вона й вишиває.

А царевич уже пізнав по вишиванню. Тоді сказав зараз віз запрягти, поїхав да й пізнав її.

— Се ж вона, се ж вона!

А тую бабину дочку випроводив свиней напувать. Оце ж і все. Живуть, і хліб жують, і постолом добро возять.