Були собі, жили собі, горя не знали, хліб їдали двоє друзів. І були це котик та півник. Котик музикою славився, на скрипочці грав, а у півника, звісно ж, гарний голос був, то він підспівував.
Котик ходив на заробітки, щоб харчів добути, а півник вже в хаті порядкує, їсти варить, прибирає. То котик завжди півнику наказує, щоб нікого не пускав і сам не виходив, бо злого люду багато.
А поблизу й справді, лисонька жила, хитрюща та зла. Довідалася вона про те, що півник часто вдома сам залишається, та й надумала його обдурити, до себе заманити та й з’їсти.
От одного разу прийшла вона під віконце, як котик на заробітки пішов, та й просить:
— Ходи, до мене, півнику, у мене золота пшениця є, медяна водиця.
— То-ток, то-ток, не велів мені коток! — відповідає півник.
Побачила лисиця, що хитре діло у неї не вигорає, то й мусила піти додому ні з чим. Але вдома трохи подумала, ще трохи подумала та й уночі тихенько насипала пшениці на підвіконня та на доріжку, а сама зачаїлася під кущем.
От коли ранком котик пішов на заробітки, півник, переробивши домашню роботу, виглянув на вулицю і одразу ж побачив пшеницю. Ще раз озирнувся навкруги і, нікого не побачивши, вирішив трішки підживитися. Тільки-но він вийшов на подвір’я, ухопив одне чи двоє зернят, як звідки не візьметься лиска. Схопила його та й помчала до своєї хатини.
Як не кричав півник, як не просився у лиски, але ніхто його виручати не прибіг, бо котик був далеко, а лиска сама голодна була та ще й лисенят малих мала, тож мусила їх чимось годувати.
Так і пропав ні за цапову душу гарний співун, але неслух. Бо якби слухняним був, котикові поради слухав, то мабуть, ще й досі жив би, а так — пропав, на обід лисиці потрапив.