Жила жінка, і вона була дуже-дуже бідна. У неї було три дочки. Ця жінка вишивала гарні рушники. Ні в кого в селі не було такої гарної краси. Вони жили дуже бідно вчотирьох. Була зима, в хаті було холодно, і нічого їсти. А в селі жив пан, він був дуже заможній.

Одного разу мати й каже своїм донькам:

— Я візьму ваше придане і піду до пана, щоб він поміняв ці рушники на їжу.

А доньки й кажуть:

— Мамо, це ж наше придане.

— Доньки, коли в нас буде їжа, то ми ще навишиваємо і рушників, і сорочок.

Взяла вона рушники, зв’язала їх у вузол і пішла до пана навпростець через ліс. Коли вона дійшла до панської садиби, побачила там прислуг і собак. Коли прислуги побачили жінку з вузликом, почали її проганяти. Пан почув у дворі галас. Сам вийшов і сказав:

— Що ви тут безлад влаштували?

А слуги й кажуть:

— Тут жебрачка прийшла.

Він і каже:

— Так впустіть її.

От він її питає:

— Що ви хотіли?!

А жінка й каже:

— Чи не могли б ви поміняти ці рушники на яку-небудь їжу?

І дала подивитися на ті рушники. Пан подивився і йому здалося, що це не рушник, а сонце, яке відкрило йому очі. Він наказав принести миску пшона і півхлібини. Пан узяв рушники і зник у своїх покоях, жінка взяла хліб, поклала за пазуху, пшоно в руки і пішла. Вона йшла довго і не помічала цього. І думала: «Зараз прийду додому, наварю дівчатам кулішу, та по кусочку хліба поділю. Та й там уже до весни недалеко, якось проживем».

Доньки ждали матір довго, аж до ночі ждали. А вона не дійшла трішки додому та й померла з голоду.