Одного разу хлопчики пішли до лісу. Гуляли там, збирали гриби, грали в ігри і забули м’яча. Біг тим лісом зайчик. Побачив м’яча та й питає:

— Ти колобок?

— Ні, я м’яч.

— А ти дуже смачний?

— Мене не їдять. Зі мною граються, — відказує м’яч.

Став зайчик з м’ячем гратися. Коли це чимчикує їжак.

— Зайчику, ти що, колобка зустрів?

— Це не колобок, це м’яч. З ним граються.

Стали вони гратися разом. Один одному м’яч перекидають, сміються. Тут їх побачила з дерева білочка.

— Що це ви з колобком робите?

— Він не колобок. Він м’яч. З ним гратися треба.

Стали вони гратися втрьох. Зайчик м’яч задньою лапою б’є, їжачок носиком, а білочка хвостиком відбиває. Почувши шум, на полянку вибіг борсучок.

— Ви що, колобка не поділите?

— Це не колобок. Це м’яч. З ним граються, а не їдять. Ставай до нас четвертим.

Поділилися звірята на дві команди, поставили ворота і ганяють у футбол, як справжнісінькі хлопчаки. Та так захопилися, що й не помітили як вовк з лисицею підкралися. Ті спочатку хотіли поласувати зайчатиною та білчатиною, а потім зацікавилися грою і просяться:

— Візьміть і нас до себе. Ми будемо чемними!

Тепер уже почався справжній футбол. М’яч аж сяяв від задоволення. Де і взялися вболівальники-звірята та птахи з усього лісу зібралися.

А Роман прийшов додому і згадав що забув м’яч у лісі. На другий день діти пішли на те саме місце, де були напередодні. Тільки-но вони підійшли до галявини, як звідти в кущі шаснули зайчик, білочка, борсучок, лисичка і вовчик.

— Де вони тут набрались? — здивувався Вадим.

— Мабуть у футбол нашим м’ячем грали, — зауважив Роман.

І хлопці розсміялися дотепному жарту. Вони забрали м’яч і побігли додому.