Одна перепеличка, що вивела в пшениці дітей, вернулася якось до свого гнізда, а діти плачуть та говорять:

— Мамо, нам уже тут не жити.

— Чого це? — питає перепеличка.

— Господар цього лану приходив сюди з сином та й наказав йому на завтра сусідів запросити, щоб пшеницю косити.

— Коли так, — каже пташка, — то й до голови не беріть, бо хто на сусідів надіється, у того лани можуть нежаті й некошені зимувати.

Через кілька днів повернулася знову перепеличка до гнізда, а діти знов розповідають:

— Мамо, тут приходив господар із сином, як і того разу.

— Та й що казав?

— Казав таке: «Не треба нам, сину, на сусідів надіятись, треба самим до роботи братись».

— Коли ж так, — каже стара, — то слід нам швидше тікати, бо хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає.