Ішли два козаки степом. Побачили дерево і вирішили в холодку відпочити. Коли це один як закричить:

— Ой, друже! Дивись, смерть іде!

— Ну то й що?

— Так вона ж нас забере. Давай тікати!

— Е, не гоже козакам тікати. Будемо сидіти. Що буде, те й буде.

Підійшла до них смерть і каже:

— Добре, що я вас зустріла. З світу зжену, косою голову зріжу.

А один каже:

— Добре, це твоє право. Але дозволь мені наостанок люльку викурити.

Вийняв козак люльку та як закурив. А тютюн такий міцний, такий дух від нього пішов, що смерть аж набік відійшла. Як розійшовся дим, смерть знову говорить:

— Ну, тепер я вам обом голови відітну!

— Підожди, дай ще табаку нюхнути, — говорить другий козак.

Нюхнув козак на один бік, на другий, аж крекнув.

— А що воно, добре? — питає смерть. — Дай і я спробую.

Як нюхнула, так і закрутилося в носі. Вона так чхнула, що коса впала.

— Як же ви це погане нюхаєте?

— От бачиш, терпимо таку муку і далі цілий вік терпіти мусимо.

— Якщо так, то не буду я вас забирати. Вмерти легше, ніж так чхати.

Так і визволилися козаки від смерті.