На краю села, біля самого лісу, жила старенька бабуся. Жила вбого та одиноко. У селі її всі добре знали і поважали. Називали її знахаркою, бо лікувала вона без усяких ліків, а тільки травами, що збирала в лісі.

Якось до бабусі привели маленьку дівчинку років шести. Горе сталося з дитиною — майже рік після смерті матері вона ні з ким не розмовляла. Зустрівшись з бабусею, дівчинка подивилася на неї маленькими карими очима, але не промовила ні слова. Її хвороба дуже хвилювала батька, який так дорожив своєю донечкою. Він благав бабусю допомогти, на що та відповіла:

— Їдь додому, а дівчинку залиш, через місяць забереш.

Пройшов місяць, і батько приїхав за донькою. Коли він зайшов в двір, до нього вибігла життєрадісна дівчинка, яка голосно щось наспівувала. Від радості батько заплакав. Він не знав, як і дякувати бабусі, пропонував їй небагато, бо крім млина нічого не мав, та бабуся нічого не взяла. Слава про диво-бабусю розповсюдилася швидко. Дійшли чутки і до заможного чоловіка, в якого була дуже примхлива і вередлива дочка.

Одного разу дочка захворіла, і чоловік звернувся до бабусі за допомогою. Бабуся погодилася її лікувати, але нічого не обіцяла. Через кілька днів чоловік повернувся і запитав:

— Ну що, вилікувала мою дочку?

Бабуся відповіла:

— Майже.

— Що означає «майже»? — з гнівом запитав чоловік.

— Проблему, з якою ти звернувся, я вирішила; здорова твоя дочка. Та має вона найтяжчу хворобу, від якої я ліків не маю, — відповіла бабуся.

Чоловік ще дужче насупив брови і запитав:

— Що ж це за хвороба така, що навіть ти безсильна?

Бабуся повернулась і пішла до хати, біля самого порогу вона глянула на нього і сказала:

— Черству душу вона має, ось її хвороба.

Чоловік хотів щось сказати, але промовчав і, похиливши голову, пішов додому.