Жили собі цар і цариця. І багато було у них війська. Нічим ні нагодувати, ні напоїть. Цар і каже до сина:
— Ваня, ти старший. Іди до Хвощія служить. Він дасть нам тоді і їсти і пить.
Що мав робити Іван? Треба йти. Іде він, аж бачить, стоїть хатка.
— Бабка, одчини!
— Хороший молодець і сам одчинить.
Стукав він, грюкав, одчинив.
— Куди ідеш? — баба питає.
— До Хвощія служить.
— Іди, там друга хатка тобі правду скаже.
Пішов він до другої хатки.
— Бабка, одчини!
— Хороший молодець і сам одчинить.
Стукав, грюкав, одчинив.
— Куди ідеш?
— До Хвощія служить.
— Іди отам є третя хатка, вона тобі всю правду скаже.
Іде Іван, стоїть третя хатка.
— Бабка, одчини!
— Хороший молодець і сам одчинить.
Стукав, грюкав, одчинив. Заходить до хатки, аж там дівчина молода, питає його:
— Хто ти і куди йдеш?
— Я Іван, іду до Хвощія служить.
— А я Хвощієва дочка.
Зібрались вони і пішли. Дійшли до палацу царя Хвощія, дівчина і каже:
— Ти іди до мого батька, а я тут по-сусідськи буду. А як він тобі загадає роботу, прийдеш до мене.
Пішов Іван до Хвощія. Прийшов, а Хвощій питає:
— Ти ішов?
— Ішов.
— Поле бачив?
— Бачив.
— Оце щоб до ранку те поле виорав, жито посіяв, пожав і в копи поскладав.
Іде Іван, журиться. Прийшов до Хвощієвої дочки, розказав, що батько загадав.
— Іди, лягай спи і не журися, — каже вона.
Ліг він, заснув. А вона вийшла надвір, крикнула, свиснула. Назбігалися слуги. Загадала вона, що зробити треба, зараз же усе зроблено було. От вранці Хвощій і каже:
— Лакей, піди Ваньку гукни.
Пішов той, привів Івана.
— Ти зробив те, що я загадував?
— Зробив.
Хвощій у вікно глянув — усе зроблено:
— Ну приходь завтра.
Прийшов Іван.
— Ти ішов?
— Ішов.
— Ліс бачив?
— Бачив.
— Оце щоб до ранку той ліс вирубав, витягав, коріння викорчував, пшеницю посіяв, пожав і в копи склав.
Зажурився Іван ще більше, пішов. Прийшов, розказує Хвощієвій дочці. А вона:
— Іди спи і не журися.
Ліг, хоч і не спиться, та заснув. Вона вийшла надвір крикнула, свиснула. Назбігалися слуги і все поробили.
— Вранці Хвощій знов:
— Лакей, іди Ваньку гукни!
Прийшов Іван.
— Ну як, зробив ти?
— Зробив.
Хвощій до вікна, глянув, а все зроблено.
— Ну приходь завтра, будем молоду вибирати.
Прийшов Іван додому, розказує. А Хвощієва дочка і каже:
— Там буде одинадцять дівчат, а я дванадцята. І я нестиму ладанку. То ти й скажеш: «Хай оця моя буде».
Іван так і зробив.
— Ну приходь завтра, — каже Хвощій, — будеш іще вибирати.
Бо це ж була його дочка, і він не захотів її віддавати. От дівчина удома і каже Івану:
— Нас знову буде дванадцять. Але тепер усі однакові. Та ти добре придивляйся, у мене з-під правого чобота миша пробіжить.
Іван так і зробив.
— Ну що ж, — каже Хвощій, — хай уже ця і буде твоя. Будеш завтра весілля гуляти.
Пішли вони додому, а дівчина і каже:
— Тепер нам треба тікать, бо завтра він нас поб’є.
От тікають вони до царя, Іванового батька. Утекли. От Іван іде в хату, а Хвощієва дочка наймається навпроти їхнього двору. І дає вона Івану гостинців багато і приказує:
— Усім гостинці давай, а найменшому, ні, бо за мене забудешся.
Пішов він, усім гостинці роздає, а найменшому, ні. Той у плач, що йому не дав. От Іван пожалів його, та й висипав йому всю решту. І тут же про дівчину забув. Та й надумав женитись. От гуляють весілля. А наймичка пішла до колодязя по воду. Вийшла і Хвощієва дочка, та й питає:
— Царевич жениться?
— Жениться.
— Підожди, я зроблю пару голубів, а ти поставиш їх перед ним.
Зробила. Наймичка принесла і поставила їх перед царевичем. А голубка і промовляє до голуба:
— Чув, чув, як у неволі був, то про мене не забув. А як з неволі вийшов, то про мене забув.
Царевич слухав, слухав. «Та то, — думає, — почулося». А голубка знов те саме каже. Питає тоді Іван у наймички:
— Де ти ці голуби взяла?
— Та сусідська наймичка дала.
— Ану, гукніть ту наймичку, я їй хоч чарку дам.
Привели її. Як глянув Іван на неї, як побачив її перстень, який з неволі визволяв, так усе й згадав. Та зараз на ній і женився. І зараз вони живуть, хліб жують, і я там була, вино пила. По бороді текло, а в роті не було.