Був собі один цар. Мав він гарну доньку на виданні. Донька царя захотіла мати за чоловіка того, хто найкраще набреше цареві. А як стане її чоловіком, дістане ще й половину царства.

Ідуть до царя парубки. Спершу багаті, потім почала приходити біднота. Кожному хочеться мати царівну за жінку, а півцарства — за маєток.

Один бідний чоловік мав трьох синів. Двоє старших були розумніші, молодший — дурніший. Ходили старші сини брехати до царя та й нічого не вибрехали. Прийшов наймолодший до царських палат.

— Що ти за один і для чого прийшов?

— Я прийшов брехати.

— Бреши! — каже цар і посміхнувся.

Хлопець шморгнув носом і почав:

— Мій тато мали дві корови. За одну ніч корови з’їли гору сіна і залишили гору гною.

— Вірю, синку!

— Весь гній ми з братом взяли та й понесли на наше поле.

— Вірю, синку!

— Але то було взимку. Впав великий сніг, межу ми не бачили і гній висипали на чуже поле!

— Вірю, синку!

— Прийшла весна, зібралися ми орати. Дивимось, а гній на чужім полі. Тоді ми четверо: тато, два брати і я, вийшли на нашу ниву. Взяли ми чужу ниву за чотири кінці так, як беруть скатертину, і перенесли гній на своє! Тільки тоді почали його розкидати.

— Вірю, синку!

— Пішов мій тато на ярмарок, купив п’ятдесят свиней.

— Вірю, синку!

— Свині вже в нас є, тільки свинаря нема, щоб їх гнав до лісу під дуби. Мій тато довго не думав, скоро покликав за свинаря вашого тата.

— Брешеш! — крикнув цар. — Мій тато давно помер, не міг він свинарити, коли царем був!

— Пресвітлий царю! Того й прийшов, щоб брехати! Моїй брехні ви повірили, як правді. Тепер давайте доньку і півцарства.

Схилив цар свою сиву голову.

— Справді, ти мене перехитрив.

І мусив цар дати доньку за того хлопця, мусив віддати і півцарства. Оженився парубок, став царем. Царює він і нині, коли не помер.