Був час, коли по землі бродили велетні-чудовиська. У них були величезні вогняні крила і хвости, а луска сяяла, як сонце. Жили вони в горах, в глибоких печерах, і, коли літали, ставали невидимими. Ці чудиська називалися зміями.

І ось трапився на землі великий потоп, і всі змії потонули, бо плавати вони не вміли, а довго літати по небу не могли — крила слабшали. Лишився на землі тільки один змій. Він піднявся на найвищу гору і чекав, доки води потопу не стечуть в моря, озера і річки. І ось обсохла земля, і змій вирушив в дорогу. Прийшов він на українську землю і оселився в горах, в одній печері. Підшукав собі в служниці стару відьму і відправився шукати богатирів-юнаків.

А в той час уже народилися на світі хитруни, що перемагали не силою, а розумом. Ішов-ішов змій, і зустрівся йому одного разу такий хитрун. Звали його хитрий Петро. Ось змій і питає його здалеку:

— Ей, людино, ти богатир-юнак?

— Богатир, — відповідає хитрий Петро.

— А в чому твоя сила?

— Візьму в руку камінь, стисну — вода потече.

— Не вірю, — говорить змій.

— Давай потягаємося. Тільки спершу ти візьми камінь і зціп.

Змій підняв із землі камінь, зціпив його, в порошок розкришив — не тече вода.

— Ну, тепер дивися на мене, — говорить хитрий Петро.

Нагнувся Петро, підняв камінь, а іншою рукою непомітно вийняв з торби грудку свіжого сиру. Зціпив в руці камінь разом з сиром і потекла вода. Здивувався змій на таку богатирську силу.

— Ну, ти сильніший за мене, — говорить, — давай побратаємося!

— Давай, — погодився хитрий Петро.

Побраталися. Далі пішли разом. Йшли-йшли — дійшли до винограднику. Бачать: стоїть серед виноградника висока черешня із стиглими плодами. Змій-велетень рве стиглі черешні з високого дерева і їсть з долоні. А Хитрий Петро крутиться навколо стовбура та облизується — не може дістати рукою до гілок. Обібрав змії всі гілки і нахиляє саму верхівку, щоб і її очистити. Тут хитрий Петро приловчився, зловив одну гілку і почав рвати черешні. Наївся змій, відпустив верхівку, а Хитрий Петро не встиг вчасно випустити свою вітку та і злетів на повітря, як птах. Перекувиркнувся через черешню і гепнувся прямо в терновий кущ. Під тим кущем дрімав заєць. Злякався заєць, вискочив і тягу.

— Що з тобою, побратиме? — питає змій хитрого Петра.

— Та нічого! Побачив я зайця. «Дай, — думаю, — переплигну через черешню та схоплю його за вуха». А заєць — навтіки. Втік, проклятий!

Змій ще більше дивується. Пішли далі. Ідуть — ідуть, дісталися до лісу. А в лісі повним-повнісінько всякої дичини: і зайців, і сарн, і оленів. Змієві захотілося їсти. Ось він і говорить хитрому Петру:

— Давай обгородимо ліс високою стіною, дичину ловитимемо. Спіймаємо, зажаримо та з’їмо.

— Ну що ж, я не проти, — відповідає хитрий Петро.

Засукали рукава, взялися за справу. Змій трудиться по-богатирськи — цілі скелі тягає, одну на іншу нагромаджує, а Петро затикає гряззю дірочки між каменями. Склали високу стіну, обгородили ліс. Змій переліз через стіну і почав ловити ведмедів, вовків, лисиць, сарн, зайців — всяких звірів. Ловить і на купу складає. А хитрий Петро кудись сховався. Став змій його кликати. Кликав-кликав, нарешті хитрий Петро показався вдалині. Трохи згодом підійшов до змія з двома малими пташенятами в руках і говорить:

— Бачиш? Я і птахів ловити можу! Невелике уміння ловити тих, хто по землі ходить. А ти спробуй злови того, хто по повітрю літає!

І ось змій з Петром розклали під деревом величезне вогнище. Змій оббілував дичину, насадив на вертели сто оленів, двісті сарн, п’ятсот зайців. Засмажилося м’ясо, змій і говорить Петру:

— Сідай, побратиме, м’ясо їсти!

Сіли. Змій їв по-богатирськи, як змії їдять, — зайця за один раз ковтав, а Петро ледве-ледве управився з лопаткою молодої сарни. Дивиться Хитрий Петро на змія, заздрить, хочеться йому показати, що і він може їсти по-богатирськи. І став він хапати величезні шматки м’яса. Та не їсть, тільки за спину собі кидає, коли змій убік дивиться. Настав вечір. Змій і говорить Петру:

— Підемо до мене ночувати.

Прийшли вони в печеру. Зустрічає їх відьма і питає зміїною мовою:

— Це хто такий?

— Мій побратим.

— Що він за птах?

— Юнак. Богатир, яких мало — сильніший за мене.

— Чого ж ти його не уб’єш?

— А як його убити? — питає змій.

— Засне він вночі, а ти візьми молот в сто пудів вагою та і пристукни його.

Хитрий Петро всі мови розумів і мову зміїв теж. Злякався до смерті, але ні слова не зронив. Лягли спати, згасили світильник. Тут Петро встав з ліжка, вийшов з печери, набрав в мішок каменів і поклав його на своє ліжко під ковдру, а сам сховався за дверима і чекає, що буде.

Опівночі змій піднявся, схопив стопудовий молот, підійшов до ліжка Петра і ну дубасить по мішку. Б’є по каменях що є сили — з каменів іскри летять. Бив-бив, повернувся до відьми і каже:

— Ну, тепер убив! Що правда, то правда: міцний був цей юнак, куди міцніший за мене, — я його б’ю, а з нього іскри летять.

І змій ліг спати. На ранок, звідки не візьмися, з’являється Петро.

— Добрий ранок, побратиме!

Змій очі витріщив.

— Як? Ти живий? Та я ж тебе вбив!

Усміхнувся хитрий Петро:

— Так це ти мене бив? А я думав, мене блоха кусала. Ні, брате, краще вже ти не трудися мене вбивати. Я загартований.

— Як же ти загартувався?

— У окропі.

— Зроби милість, загартуй і мене, — просить змій, — ми ж з тобою побратими.

— Чому не загартувати, загартую, — відповідає Хитрий Петро, — та тільки чи витерпиш.

— Витерплю! — каже змій. — Дуже вже хочеться мені стати таким богатирем-юнаком, як ти.

— Ну що ж, так тому і бути, — говорить хитрий Петро, — накажи своїй старій закип’ятити чан води. Та підкотите сюди бочку.

Підкотили бочку. Змій наказав відьмі налити повний чан води і розвести під ним вогонь. Закипіла вода, ось Петро і говорить змію:

— Ну, юнак-богатир, лізь в бочку! Тебе загартовуватиму.

Змій з великим страхом вліз у бочку, а Петро забив її якнайміцніше, потім провертів дірку і почав лити окріп в бочку. Закричав змій:

— Ой, ой! Побратиме, гаряче!

— Терпи, побратиме! — втішає його Петро. — Витерпиш, загартуєшся не гірше за мене.

Ось хитрий Петро налив бочку доверху і говорить відьмі:

— Тримай його в бочці до вечора і загартується, стане міцніший заліза. А як сонце зайде, ти бочку розбий і випусти його.

Пішов Петро і був такий. А відьма сидить, вечора чекає. Зійшов місяць, розбила вона бочку і побачила, що змію кінець прийшов. З тієї пори немає більше зміїв на землі, всі перевелися.