Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурачок. Батько їх на старість поділив хазяйством та й умер.
Пішли всі три брати по світу щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.
Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркатись. Дійшли до великого байрачку та й каже старший з братів:
— Давайте виліземо на цього дуба та переночуємо, а то боюсь, щоб розбійники на нас не напали.
Середульший відповідає:
— А цього дурного біса з ступою де дінемо?
А Іван на те:
— Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.
Полізли розумні аж на самісінький вершечок дуба, поясами прив’язались до гілок і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу перед собою в руках держить.
От їдуть розбійники з своїх чорних промислів та й стали ночувать під тим самим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані кулешик пшоняний з сальцем на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та стали їсти. Та все студять, дмухають, бо дуже гарячий був. А тут Іван як випустить ступу з рук, а та влучила прямо в казан. Кип’ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбили в чумаків та купців.
Іван тоді зліз із дуба та й каже братам:
— Лізьте додолу.
Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки стареньку гармошку. Узяв він ту гармошку і ну грать. А була та гармошка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе до танцю вдається. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, і лисиці й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні куди там, не вдержаться.
Уморився Іван, ліг відпочивать. Трохи оддихнувши, встав і вирішив піти у город. Люди саме несли на базар продавать хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто сало солене, чи рибу в’ялену. Іван як заграв на гармошці, так і пішли всі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць та побив їх чисто, танцюючи, і сам як чортяка убрався в яєчню. Ті, що спали по хатах, посхвачувались та давай і собі на вулицю вискакувати та танцювать: хто голий, хто без штанів, хто без сорочки, хто як був одітий так і стриба, так і танцює. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.
Уморився Іван, граючи, і вирішив піти до найближчого села, найматися в робітники. Іде, а зустрічає його гладкий та лисий піп.
— Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники, — каже.
— Добре, — каже Іван.
— А що ти візьмеш у год?
— Та я не дорого візьму: п’ять карбованців.
— Як так, то й так, — каже піп.
Хоч грошенят йому так жалко, а що поробиш — робітник же потрібен. Найняв він робітника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокіс. Сам виліз на стіг і сидить, а волики пасуться. От згадав він про свою гармошку, яку всюди за собою волоче, і заграв. Як заграв, а воли зараз же і пішли танцювать. Танцюють і танцюють, уже вони й чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати мичуть гнилу солому і їдять на весь рот. Сам Іван повечеряв та ліг спать. На другий день погнав оп’ять волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і знов все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:
— Де ти їх у чорта пасеш, що вони такі худі та голодні?
От він вирішив самому піти і подивитися, де той Іван їх так паскудно пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі тишком слідом за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і виглядає, що Іван буде робить. А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати, і воли, і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигать, як почав, та й порвав на собі штани, рясу, сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном.
Бачить піп, що лихо, та давай кричать, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига як оглашенний, він тоді й годі грать. Піп вискочив та й дав тягу додому.
Добіг до села та як чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять в одежі, а все тіло видно, і давай на нього тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур’янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувать собаками. Прибіг піп додому увесь в реп’яхах. Попадя не впізнала та з переляку й каже робітникам:
— Біжіть вигоніть з двору того дурнуватого та скаженого обірванця.
Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав. Тоді робітники узнали попа, привели його в хату і давай він попаді розказувать про Івана. Попадя слухає та тільки дивується.
Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже:
— Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.
А сам узяв та й прив’язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухать, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутиться якоїсь панської та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, сіпало, а далі канат ослаб і давай тоді піп стрибать кругом стовпа. Стрибав, стрибав та вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричать Іванові:
— Годі! Перестань! Хай тобі біс!
Іван перестав грать, сховав за спиною свою гармошку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді:
— Давай Івана проженемо завтра, а то він зовсім замучить і нас і наших волів.
Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав і пішов прямо до попа та й каже йому:
— Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь танцюючи.
Піп пошкріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові. Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світі блукати, шукати, куди б його ще найнятись.
Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець! Кому казочка, а кому бубликів в’язочка.