Був собі на селі багач Панас. І служив у нього бідний наймит Максим. Мав жінку та діток п’ятірко. Жили в старій хатинці з одним віконцем. Бідувала родина.
Настала весна. Пригріло сонечко. Пора свою ниву засівати, а вдома і зернини немає.
— Піду до пана попрошу хоч півмішечка зерна, — каже чоловік жінці.
Але повернувся ні з чим. Сів під хатою і задивився, як ластівки вили під старою стріхою гніздечко.
— Нащо зводите, силу витрачаєте, піде дощ, зруйнується воно, — каже чоловік.
А птахи ще старанніше працювали.
— Ось уже й готове гніздечко! — раділи ластівки.
А незабаром з’явилися маленькі жовторотики.
Одного дня діти бавилися на подвір’ї. Раптом вони здійняли крик.
— Тату, тату, змія під стріхою. Он вона, он вона!
Іван схопив кілка і скинув змію з хати, відніс у ярок. У гніздечку залишилось одне ластів’я. Діти доглядали за ним, а коли вже могло літати, випустили на волю.
Промайнула холодна зима. До Максимової хати вранці прилетіла врятована ластівка, поклала одне зернятко і прощебетала:
— Посій біля дверей.
В обідню пору поклала друге зернятко і сказала:
— Посій перед вікном.
Увечері принесла третє зернятко:
— Посій біля криниці.
Бідний чоловік так і зробив, як бажала пташка. А другого дня на тих місцях, де були посаджені зернини, виросли три велетні-гарбузи.
Коли Максим торкнувся першого гарбуза, то утворилось дві половини. Там були хліб, бублики, калачі, м’ясо, молоко. У другому був одяг, сорочки, штани, черевики, намисто. У третьому — золото.
Так ластівка віддячила сім’ї за врятоване її життя. А чоловік згодом збудував великий будинок, переселилися з старої хатини і зажили щасливо.