Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав одружитись. Та найгарніший хлопець без шматка поля, коня і корови не вартий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував криничною водичкою і чекав, поки лошачок підросте на доброго коня. Лошачок підріс, а в парубка ні воза, ні плуга, ні борони. Пішов Іван до пана:

— Прийміть мене на службу.

— Добре, — каже пан, — служи коло коней.

Зайшов парубок до стайні. А там було багато візників, таких злих, як пси. Вони чомусь не злюбили хлопця з першого дня. Вибрали старих і немічних коней та й сказали:

— Чисти!

Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:

— Дивіться, які брудні його коні. Нехай собі йде звідси.

Пан крикнув:

— Ти, ледацюго, не бачиш, як люблять моїх коней інші наймити?

Взяв гарапника, відшмагав Івана й пригрозив:

— Коли мені не будуть вилискувати коні, так спишу тобі шкіру, що посинієш!

Іван не їв, не спав, робив, як чорний віл. А наймити крадькома кидали сміття на його коней, мастили їх гноєм. Потім знову покликали пана. Той подивився і знов побив парубка. Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.

— Чого сумуєш, приятелю? — питає лошак.

— А я маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших наймитів коні чистіші від моїх.

— Не журись, я тобі пораджу, що треба робити, — каже хлопцеві лошак, — відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.

Іван зробив щітку із гриви лошачка й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших наймитів.

— Ви, ледацюги, не бачите, як треба чистити моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!

Пан бив їх щоднини. Якось наймити гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:

— Чому у вас такі синці?

— Пан б’є, бо наші коні брудніші від Іванових.

Баба мовила:

— Купіть мені червоні чобітки і я вас навчу, що треба робити.

Наймити купили червоні чобітки і пішли вночі до баби. А вона сказала:

— Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися, чому сонце так весело сходить і сумно заходить. Тоді матимете спокій.

Вони прийшли до пана й почали брехати:

— Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися, чому сонце так весело сходить, а сумно заходить.

Пан покликав Івана і питає:

— Скажи, чому сонце завжди весело сходить, а сумно заходить?

— Звідки мені знати?

— Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не дізнаєшся, то не повертайся, бо

заб’ю на місці.

Іван подумав: «Аж тепер той пан вкоротить моє життя».

— Чого ти знову зажурився, приятелю? — спитав лошачок. — Говори, яка біда спіткала.

Коли хлопець розповів, лошак його втішив:

— Не журися, підемо до сонця.

Вирушили в дорогу. Ішли день, другий, а на третій дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям і так били один одного, що аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:

— Куди йдеш, хлопче?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому воно весело сходить, а сумно заходить.

— Спитай його, доки ми тут будемо ще битися.

— Спитаю.

Пішли далі. Ішли цілий день, другий, а на третій здибали якусь жінку, яка виганяла каченят з кущів.

— Куди йдеш, парубче?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому воно весело сходить, а сумно заходить.

— Спитай його, доки я ще буду виганяти з кущів каченят.

— Хай буде.

Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:

— Куди йдеш, хлопче?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.

— Спитай його, доки я ще буду тримати міст на своїх плечах.

— Добре, добре, — пообіцяв хлопець.

Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Підіймалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати сонця. Вона з тривогою сказала:

— Ой тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід, то з вас лишиться жменька попелу.

Іван розповів їй про свою біду, що привела його до сонця.

— Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все, — сказала господиня і заховала їх.

Вкотилося у хату сонце.

— У моїм палаці є якась людина? — спитало одразу.

— Ні, сину. То тобі так здалося.

Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:

— Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь дивний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело сходить, а сумно заходить?» Я не знала, що йому сказати.

Сонце засміялося:

— Я весело сходжу, бо далеко бачу. Як тільки покажуся, із синього моря

виринає чарівна красуня. Вона мені сміється і я радію, кличе мене — йду.

Цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей і мені

стає сумно.

Мати спитала ще:

— Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті берести, що ростуть при дорозі?

— То не берести, а два брати б’ються вже тисячу років. І вони ніколи не

перестануть битися, бо дуже знущалися над своїми рідними на старість.

Їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену

пашу.

— І ще мені приснилася жінка, яка виганяє з кущів каченят. Коли ж вона їх

вижене?

— Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила. Їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не погасну на ясному небі.

Мати сонця каже:

— Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще тримати має.

— Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього, що ступить на міст.

Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували гарно і спустилися з гори. Дійшли до річки й чують голос рибки:

— Що сказало сонце?

— Мовчи, — шепнув лошачок, — Скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Іван накрив долонею рота і аж на тому березі сказав:

— Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш у річку першого подорожнього.

— Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-йо-йой! — забідкалася риба.

Коло кущів жінка запитала:

— Ну, що сказало сонце?

— Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у кущах. Ти їх погубила, їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганяти з кущів, доки світ буде світом.

І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрували далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного і теж спитали:

— Що сказало сонце?

— Будете вічно битися, бо знущалися колись зі своїх тата й мами. На

старість їсти не давали, сорочечок не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

Іван прийшов до пана й розповів, чому сонце так весело сходить і сумно заходить.

— Можеш служити далі, — каже пан.

Але хлопець почухав потилицю та й каже:

— Не буду більше служити. Мені треба женитись.

І пішов до свого лошачка.

— Я хочу засватати оту дівчину, про яку сказало сонце.

— Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь узяти із собою пилу, сокиру й довгий мотуз, — порадив лошачок.

Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.

— Гей! — вигукнув лошачок. — Ми вже там, де треба. Зроби хатку, біленьку як сніг.

Іван засукав рукави і збудував хатку.

— А тепер, — мовив лошачок, — прив’яжи до дверей мотуз і сховайся. Двері запруться, а сам підходь, тримаючись мотузка.

Коли сонце зайшло, з моря вийшла дівчина. Така гарна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хату. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:

— Пусти мене!

— Ні, рибонько, не пущу, — промовив Іван, увійшовши в хату, — мусиш бути мені за дружину.

— Тобі? У мене ж закохане сонце, і я маю любити його.

— Я теж люблю сонце і буду йому вірним.

— Коли так, бери мене за руку і веди до нього, хай нас благословить.

Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті. Щоранку стоять на березі моря і сонце зустрічають, а ввечері його проводжають.