Жили дід та баба, і була в них онучка Оленка. Проситься якось Оленка в бабусі та дідуся в ліс з подружками за грибами та ягодами. Погодилась через якийсь час бабуся, але наказує їй:

— Дивись, онучко, від подружок не відставай, бо легко в лісі заблукати, а там звірі страшні, до людей люті.

— Добре, добре, усе зрозуміла, — відповіла Оленка.

Довго ходили вони лісом, збирали гриби та ягоди. Та так сталося, що загубилася Оленка. Зайшла дуже далеко, не помітила, що вже ніч настала. Сіла вона та й заплакала. Та робити нічого, пішла дівчина лісом шукати дорогу додому та набрела на хатинку у лісі. Зайшла Оленка туди, огляділась, нікого не було видно. Побачила дівчинка, що пусто у будинку і лягла спочити, бо поночі вже було.

Аж раптом чує Оленка, гуркотить, аж земля двигтить, Кобиляча голова летить. Зайшла господарка в хату, бачить, що хтось є, та питає:

— Хто ти, звідки, що тут робиш, чому без дозволу заходиш?

— Я в лісі заблукала. Відвези мене до бабусі й дідуся, я за ними дуже сумую, а вони, мабуть, плачуть за мною, — відповідає їй дівчинка.

— Та ні, — говорить Кобиляча голова, — спочатку маєш ти мені наварити, напекти, прибрати, надбати, а потім я тебе відвезу додому, якщо добре усе зробиш.

— Добре, — погодилась Оленка.

Наступного дня, поки не було Кобилячої голови, Оленка наварила, напекла і прибрала, і надбала. Прилетіла Кобиляча голова додому, побачила, що дівчина усе гарно зробила, та й каже їй:

— За те, що ти усе зробила, як я просила, віддячу тобі. Ти залізь до мене в одне вухо, набери там усякого добра, вилізь у друге.

Так дівчинка і зробила, залізла в одне вухо, набрала і золота, і срібла, і дарунків дорогих, що не бачила таких ніколи, і вилізла в друге вухо.

Відвезла Кобиляча голова Оленку додому до бабусі і дідуся. І зажили вони щасливо і багато.