Край лісу під горою жили в хатці старий зі старою. Не було в них ні корови, ні свинки, ані якої скотинки, а був один кіт — кіт-воркіт Котофей Котофейович. І був отой кіт жадібний та ненажерливий. То сметанку злиже, то масло з’їсть, то молоко вип’є, наїсться, нап’ється, ляже в куточок та нявчить:

— Мало, мало, мені б оладочок та млинців, мені б маслених пирогів!

Ото старий терпів, терпів та й не витерпів. Узяв кота, відніс у ліс та кинув:

— Живи, Котофею Котофейовичу, як хочеш, іди куди знаєш!

А Котофейович у мох зарився, хвостом укрився та й спить собі. От день минув — Котофейовичу їсти схотілося. А в лісі ні сметанки, ні молока, ні млинців, ані пирогів.

Пішов кіт-воркіт по лісі — спина дугою, хвіст трубою, вуса щіточкою. А назустріч йому Лисиця Патрикіївна.

— Ой, хто ж ти такий та з яких країн? Спина дугою, хвіст трубою, вуса щіточкою!

А кіт спину вигнув, та двічі пирхнув, та вуса настовбурчив.

— Хто я такий та з яких країв? З сибірських лісів, Котофей Котофейович.

— Ходімо, любий Котофею Котофейовичу, до мене, лисоньки, в гості.

— Ходімо.

Привела його лисичка до себе додому, в свої хороми. Почала його пригощати: вона йому шинки, вона йому дичинки, два горобчики. А він:

— Мало, мало, мені б оладочок та млинців, мені б масляних пирогів!

От лисиця й каже:

— Коте Котофейовичу, та як же мені тебе, такого ненажеру, нагодувати? Піду до сусідів по допомогу.

Побігла лисиця лісом. А назустріч їй вовк.

— Добридень, кумонько-лисичко, куди біжиш, чому поспішаєш?

— Ой, не питай, не розпитуй мене, вовчику, бо ніколи мені.

— Скажи, кумонько, що тобі треба, може, я допоможу?

— Ох, вовчику-кумцю, приїхав до мене рідний братик з далеких країв, з сибірських лісів — Котофей Котофейович.

— А чи не можна, кумасю, подивитися на нього?

— Можна, вовчику, тільки він дуже сердитий. До нього без подарунка не підходь, враз шкуру здере.

— А я, кумонько, йому барана притягну.

— Барана йому мало! Ну та нехай вже так. Я його попрохаю, може, він до тебе й вийде.

І побігла лисичка далі. От іде їй назустріч ведмідь.

— Добридень, лисичко, добридень, кумонько! Ти куди біжиш, чому поспішаєш?

— Ой, не питай, не розпитуй, Михайле Михайловичу, бо ніколи мені.

— Скажи, кумонько, що тобі треба, може, я допоможу.

— Ох, ведмедику, Михайле Михайловичу! Приїхав до мене рідний брат з далеких країв, з сибірських лісів — Котофей Котофейович.

— А чи не можна, кумонько, подивитись на нього?

— Можна, ведмедику, тільки він у мене дуже сердитий, хто не сподобається — одразу з’їсть. До нього без подарунка й не підходь.

— Я йому бика принесу.

— Отож! Тільки ж ти, ведмедику, бика під сосну, а сам на сосну, та тихо сиди. Бо він тебе з’їсть.

Лисичка хвостиком майнула, тільки її й бачили. От на другий день вовк та ведмідь притягли до лисиччиної хати подарунки — барана і бика. Поклали під сосну та й давай сперечатись.

— Іди, вовчище, сірий хвостище, кликати лисицю з братом! — каже ведмідь.

— Та ні вже, ведмедику, йди сам, ти ж більший та товстіший, тебе з’їсти важче.

Один за одного ховаються, йти не хочуть. Коли це біжить зайчик Куций Хвіст. Ведмідь до нього:

— Стій!

Спинився зайчик. Сам тремтить, зубами цокотить, оком коситься.

— Іди, зайчику Куций Хвіст, до Лисиці Патрикіївни, скажи, що ми її з братом дожидаємо.

Зайчик і побіг. А вовк боїться, тремтить, скавчить:

— Михайле Михайловичу, заховай мене!

Ведмідь його в кущі й заховав. А сам на сосну заліз на самий вершечок. От лисиця двері розчинила, на поріг ступила та й гукає:

— Збирайтеся звірі лісові, великі та малі, подивіться, який гість із далеких країв, із сибірських лісів Котофей Котофейович!

Побачив його ведмідь та й шепоче вовкові:

— Тьху, яка звіринка, маленька та поганенька!

А кіт побачив м’ясо та як стрибне, як почне м’ясо рвати та нявчати:

— Мало, мало, мені б оладочок та млинців, мені б масляних пирогів!

Ведмідь аж затрусився від жаху:

— Ой лихо! Мале, та жадібне — бика йому замало! Хоч би мене не з’їв!

Сидить ведмідь, тремтить, аж сосна хитається. Схотілося і вовкові на невиданого звіра глянути. Заворушився під кущем, а кіт подумав, що то миша. Як кинеться, як стрибне, кігті випустив!

Вовк тікати! Кіт вовка побачив, злякався та плиг на сосну, а на сосні ведмідь.

«Біда, — думає ведмідь, — вовка з’їв, до мене добирається!»

Затремтів, затрусився та як гепнеться з дерева. А тоді навтьоки. А лисиця хвостиком крутить, їм услід кричить:

— Він ще вам покаже! Він ще вас з’їсть!

Отож з тої пори стали всі звірі кота боятися. Почали йому данину носити: хто сметанки, хто шинки, хто оладочок та млинців, а хто масляних пирогів. Так і став жити, лиха не знаючи, сірий кіт Котофей Котофейович!