Жила собі в одному селі жінка. Ні чоловіка, ні дітей у неї не було. Сумно жилося жінці. Тільки вряди-годи приїде було з міста родичка — двоюрідна сестра. Не сама приїде, а з чоловіком та дітьми. Гамір, метушня.

Та оживає тоді хата. Оживає тоді Ганна. Радісно їй на душі і клопотів тих не помічає, що на неї звалилися: більше готувати, більше прибирати, прати. Тільки, коли зовсім споночіє, присяде на хвильку. А думки так і снують, так і снують. То згадується Остап, що на війну пішов та так і не повернувся, то мати, що після звістки про смерть батька так і не оклигала.

«Якби і в мене сім’я, якби і в мене діти»,- думає Ганна. Та в селі нема чоловіків. Пішли на війну та й не повернулися. Село маленьке. Хто залишився в живих, в місто поїхав. І вона все свого Остапа чекала. Хоч і похоронку брат його показував, та серце відмовлялося вірити. Кличе сестра до себе. Та чогось не тягне Ганну в місто. «А може...» — гонить жінка думки. Починає складати гостинці, завтра сестра їде.

Поїхала вранці сестра з родиною. Забрала з собою радість. Тяжко Ганні. Така туга давить не знає, куди себе подіти. «Піду, — думає, —в сусіднє село до Христі, що рядом колись жила, а тепер за брата Остапового вийшла». Взяла жінка печену хлібину, яблук та груш із свого саду дітям на гостинець та й пішла.

Йде дорогою, а ніде ні душі. Полин лише вітер гойдає край дороги. В балках та ярах останні квіти догоряють. Майже півдороги пройшла. Сіла спочити. Коли гульк вовк іде. Злякалася жінка. Що його робити? А вовк підійшов та й людським голосом просить:

— Не бійся, жінко. Не зачеплю тебе. Дай лише окраєць хліба, що сама пекла, — три дні нічого не їв.

Відломила Ганна тремтячими руками окраєць і дала вовкові. З’їв він той хліб і зник з очей.

Встала Ганна, перехрестилась і далі пішла. Та не встигла й половину дороги пройти, як знову вовк з’явився. Просить:

— Добре в тебе серце, жінко. Мене пожаліла, нагодувала. Та жінка моя вдома голодна, три дні нічого не їла. Дай окраєць.

Кинула Ганна другий окраєць. Зник вовк, як і не було. А жінка вже й не знає, що їй робити: чи додому повертати, чи до Христі йти. Ще півхлібини залишилося, ніби незручно.

Та додому далеко, а від Христиної хати он уже й дах видно. Пішла Ганна, перехрестившись. Вітер полин колише, а сонце так пече, ніби й не осінь. Розпашіла земля важко дихає. Важко на серці і в Ганни: півхлібини до серця тулить, в руках кошик із фруктами тримає, бід думок голова обертом іде.

І не встигла жінка до двору дійти, а вовк, ніби з-під землі виріс. Просить:

— Дай окраєць хліба. У мене три дні діти не годовані.

Подивилась Ганна на вовка, подивилась на хліб, що в руках тримала, подивилась на Христину хату, що привітно до неї всміхалась. Та й віддала вовкові півхлібини, що в неї залишилась.

Зайшла Ганна у двір до Христі. Дивиться, аж біля Христиного чоловіка Степана стоїть його брат Остап, котрого на війну проводжала, і на котрого похоронку читала.

Ледве не зомліла жінка. Кошик з рук випав, яблука та груші по землі покотились. А Остап стоїть, усміхається і дивно так говорить:

— Це ти, Ганно, мене врятувала, коли хліба вовкові не пошкодувала. Тепер нас ніщо і ніхто не розлучить, навіки разом будемо.

Так і сталося. Отримала Ганна своє щастя, про яке завжди мріяла.