Жила на світі жінка. Було в неї троє дітей. Не слухались діти матері. Бігали, грались надворі з ранку до вечора. Одяг порвуть, а мати латай. У хаті насмітять, а мати прибирай. Тяжко їй було, а діти їй не допомагали.
Від життя тяжкого захворіла мати. Лежить в хаті, дітей кличе, просить:
— Дітки, пересохло у мене горло, принесіть водички!
Не один, не два рази просила мати. Не йдуть діти по воду. Нарешті захотів старший син їсти і заглянув до хати, а мати стоїть посеред кімнати і на пташку перетворюється.
— Брати, дивіться, дивіться, відлітає наша мама пташкою, — закричав старший син.
І побігли діти за матір’ю.
— Мамо, ми тобі водички принесли.
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, сини, не повернусь я.
Так бігли діти за матір’ю багато днів і ночей по камінні, лісами, горбами. Із ніг їх кров почала йти. Де вони пробіжать, там червоний слід залишається.
Назавжди залишила дітей мати-зозуля. Відтоді не в’є собі зозуля гнізда, не висиджує своїх пташенят, а при дорозі відтоді червоні маки ростуть.