В одного господаря був дуже ледачий півень Петро. За курми не дивився, їв тільки пшоно, бив маленьких курчат. Господар прогнав його з дому, не хотів навіть різати таке ледащо.

Пішов півень берегами і полями на світ Божий подивитися. Ніхто не знає, скільки він ішов. Наклювався пшенички на полі, напився водички з струмка і ліг перепочити. А тут до сонного півника підкрався вовк і хап його.

Бачить півень, що непереливки йому, та й каже:

— Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю поспівати та потанцювати.

А вовк дуже любив концерти.

— Звичайно, мені від цього шкоди не буде, — пробурмотів вовк, — співай і танцюй, коли хочеш, та тільки недовго, бо я їсти хочу.

Півень тоненько виспівує, з ноги на ногу перескакує. Вовк дивився, дивився на цей нудний концерт та й заснув. А півень щодуху дременув лісами й полями. Летів, поки не добрався до свого подвір’я. Зрозумів він, що ніде не буває краще, ніж вдома.

А вовк прокинувся, побачив, що півника нема та й каже:

— І навіщо мені той концерт, коли я їсти хочу?