Чи давно те було, чи ні — не знаю, але що було, то напевно знаю. Так от. Жив собі чоловік, жив та й жив. Ходив у ліс, ловив звірів різних. Потім продавав їх, з того і жив.

Ось якось пішов він у ліс та й спіймав там ведмедя, вовка, лисицю та зайця. А біля його хати була викопана вовковина, яма глибочезна. Ото в ту яму й укинув той чоловік звірів, поки покупці знайдуться.

Сидять у вовковині ведмідь, вовк, лисиця та заєць, сидять день, два, три. Ніхто їм їсти не дає. Зголодніли вони та й поміж собою говорять:

— Ну, треба ж нам самого меншого поміж нами їсти, бо ми пропадемо.

От заєць знає вже, що він найменший од усіх, та й каже:

— Мені вісімдесят год.

А лисиця каже:

— А мені сорок.

А вовк каже:

— А мені тридцять.

А ведмідь каже:

— А я місяць як родивсь, місяць як хрестивсь, а це з вами попавсь — та ба!

От звірі вже й самі добре бачать, що ведмедя не візьмуть, та, порадившись, все-таки зайця з’їли, бо був самий плохший і нікого не подужав.