Жив на світі один чоловік. Мав він трьох синів: Михайла — наймолодшого, Данила — середнього та Івана найстаршого. Дуже любив батько свою справу — ковальство, але найбільше своїх синів.

Коли чоловік помер, то залишив в спадщину свою майстерню, віслюка та старого кота. От зійшлися сини і стали батькове добро ділити:

— Я, — сказав Іван, — як самий старший, візьму майстерню.

— А я, — сказав Данило, — хочу забрати віслюка.

А Михайлу нічого не залишалося, як взяти кота.

В цей час видав король наказ: майстер, який зробить йому найкращий меч, отримає чотири мішки золота.

От Іван і Данило порадившись розпочали роботу, а наймолодший брат скільки не просився до них, все вони одказували:

— А ти, Михайле, піди поки худобу нагодуй та води принеси.

Зажурився Михайло. Приходить якось додому, а йому кіт людським голосом:

— Чому ви такі сумні, хазяїне?

Хлопець спочатку здивувався, а потім каже:

— Як же мені не сумувати, коли мене брати з собою в майстерню не беруть, батькової справи не навчають? Як жити мені далі на світі, коли нічим на хліб заробляти буде?

— Не журіться, хазяїне, покладіть мені в праве вухо вербову гілочку і лягайте спочивати.

Так і зробив.

Вранці Михайло прокинувся і знайшов поруч з котом дивовижний меч, оздоблений золотом і сріблом.

От настав день, коли король об’їжджав з донькою своє королівство, вибираючи собі меч. Взявши до рук Михайлів меч, король запитав:

— Хто майстер, що виготовив цей диво-меч?

Михайло ніяково подивився на свого старого кота, а той потершись йому об ноги, підштовхнув його уперед та так, що Михайло зробив здоровенний крок уперед і, опинившись посеред площі йому нічого не залишалося як підійти до короля й королівни.

Брати Михайла, що стояли в юрбі майстрів і простого люду, аж роти пороззявляли, коли побачили брата поруч з королем.

— Дивовижний виріб! — сказав король, — ось твоє золото, як я й обіцяв. Саме твій меч припав мені до душі найбільше.

А Михайло у відповідь:

— Не треба мені золота, краще, якщо на те твоя ласка, віддай за мене свою доньку.

— За такого вправного майстра, — каже король, — не гріх і доньку заміж віддати.

Наступного дня зіграли гучне весілля, запросили і Михайлових братів, які щиро раділи за нього, а кіт муркаючи поважно ходив біля наречених. І жили вони довго і щасливо.