Чоловіка звали Василем, а жінку — Христиною. Обоє вони ліниві були такі, що палець об палець не вдарять. Не то, щоби щось зробити, а навіть говорити лінувалися. Кожен із них їв за трьох, а на роботі й за одного не могли впоратися.
Трапилося одного разу, що ні Василь, ні Христина не хотіли помити горщик від каші.
Довго сперечалися вони над цим горщиком. В кінці домовились, що хто з них перший заговорить, той повинен буде і горщик помити. Цілий день ходили мовчки, немовби води в роти набрали. Жодного слова не промовили одне до одного. Наступного дня вранці встали, але говорити не говорять.
Тут треба було корову вигнати в поле, а вони — ні Богу свічка, ні чорту кочерга. Мовчать та й мовчать. Посходилися сусіди і дивуються, що ж воно таке. Німими стали, чи що?
Тоді одна сусідка залишилася біля них, щоб довідатися, чому це Василь і Христина не говорять. Довго сиділа вона у них в хаті і все чекала, коли вже буде цій мовчанці кінець. А як набридло далі сидіти, то встала і, виходячи із хати, зняла платок, що був повішений на кочерзі.
Тоді Христина не витримала.
— Так, так! Тепер я бачу, що в тебе довгі руки. Але чужим добром багатою не будеш.
Тут озвався й Василь.
— Оце ти й будеш, Христино, горщик мити, бо ти перша заговорила.
Христина помила горнець, та на тому і казці кінець.