Колись давно в одних панів багато-багато років служила баба. Вона вигляділа панського сина змалечку аж до юності. Любила його, як рідного. Тому парубкові було років зо двадцять, а бабуся була дуже вже старенькою. Нічого не могла робити по господарству. Пані не захотіла бачити старої баби.

Коли син поїхав на полювання, пані власноруч напекла пиріжків. У два пиріжечки поклала отрути. Отруєні пиріжки віддала бабусі, і відправила стареньку у світ за очі.

— Куди хоч, туди і йди! — жорстоко промовила пані.

Вийшла з двору бабуся плачучи. Плаче стара, бо не може ні йти, ні робити. Помаленьку вийшла за село. Назустріч їй їде на коні хлопець з полювання:

— Куди йдете, бабусю?

— Іду, куди очі дивляться.

— То вертайтесь додому, — прохає юнак, бо любив її як рідну матір.

— Ні, сину, вигнала мене твоя мати, нема куди вертатись.

— Вертайтесь, бабуню, я цілий день полював, хочу їсти. І ви втомилися і зголодніли, бо подолали немалий шлях.

— У мене є два пиріжечки. їх дала мені твоя мати на дорогу. Візьми, сину, з’їж, — лагідно мовила бабуся.

Хлопець з’їв ті пиріжки і вмить упав з коня й помер. Бабуся через силу повернулася до пані і повідомила, що за селом лежить її мертвий син. Розказала, що пригостила його своїм останнім харчем, тими пиріжками, що дала їй пані.

Коли забрали хлопця додому, пан сказав такі слова до своєї дружини:

— Хто що зробить, то для себе.