Жили собі дід і баба, і була у них дочка Горпинка. Захворіла баба і невдовзі померла. Важко було дідові жити самому з дочкою. Він оженився і привів у свій дім нову господиню зі своєю дочкою.

Незлюбила мачуха дідову дочку. Давала їй найтяжчу роботу. Зовсім мало давала їсти. Горпинка ходила в недоносках від бабиної дочки, але дівчинка росла доброю, милою дитиною. Чим кращою вона ставала, тим більше ненавиділа її мачуха.

І почала вона гризти діда, щоб вивіз свою дочку з дому. Дід довго відмовлявся це робити. Але не стало сили терпіти знущання мачухи. Хоч надворі вже настала зима, одного дня дід посадив свою дочку на сани. Мати дала їй котика і півника. Дід повіз свою дочку до лісу. В лісі він прив’язав колодочку до дерева, підвішавши її на мотузку. Вітер гойдне колодочку, а вона «стук, стук» по дереву.

Дочці сказав:

— Сідай ось тут на пеньочку, а я піду дров нарубаю.

Колодочка по дереву стукає, а дівчина думає, що це батько дрова в лісі рубає. Почало смеркати. Горпинка дуже змерзла. Котик скрутився на її колінах і грів їй руки, а півник походжав навколо і кукурікав.

Дівчинка йому каже:

— Не кукурікай, ще рано. Чуєш, он тато дрова рубає. Ще почекаємо.

Тут зовсім стемніло вже, мороз став ще сильнішим, і вона відчула, що замерзає. Аж тут з’явився перед нею дідусь Мороз. Запитує дівчину:

— Чи холодно тобі, дівчино?

А вона каже:

— Ой холодно, дідусеньку, холодно.

Він кинув їй шубу. Походив навкруг неї дід, а мороз такий надворі, що аж гілля потріскує, та й знову питає:

— Ой чи холодно тобі, дівчино?

Вона відповідає:

— Дуже холодно, дідусю, дуже холодно.

Дав їй дід хустку пухову, рукавиці хутрові, валянки. Дуже дякувала дівчина дідусеві. Третій раз обійшов навколо дівчини і став мороз ще сильнішим. Третій раз запитує:

— Чи холодно тобі, дівчино?

А дівчина відповідає:

— Ой холодно, дідусеньку, холодно.

Подарував дід Мороз дівчині скриню повну різного багатства: золота, срібла, різного одягу. Тут і ранок настав.

Мачуха проснулася раненько, в печі затопила, замісила на пампушки та й виганяє діда з дому:

— Їдь, старий, до лісу, хоч кісточки привези.

А собака під столом:

— Гав-гав! Дідову дочку в сріблі-золоті привезуть, а бабину женихи не візьмуть.

Вона кинула пампушку собаці та й каже:

— На, дурний, їж пампушку, та так кажи: дідової дочки кісточки привезуть, а бабину дочку женихи візьмуть.

Аж тут скрипнули ворота. Баба вибігла надвір і остовпіла: заїжджає дід на подвір’я, а на возі сидить його дочка жива-живісінька, одягнена в дорогу шубу та ще й повна скриня добра. Ще з порога почала кричати на діда, щоб коня не випрягав:

— Вези і мою дочку на те саме місце.

Зібрала дочку, одягнула тепло, зав’язала у вузлик пампушок і провела до воріт. Покинув дід бабину дочку у лісі на тому ж самому місці. Посиділа вона трохи на пеньочку, змерзла. Аж тут приходить дід Мороз. Обійшов навколо дівчини і запитує:

— Чи холодно тобі, дівчино?

А вона з криком до нього:

— Тобі що, діду, повилазило? Та у мене вже зуб на зуб не попадає.

Другий раз дід Мороз обійшов навколо дівчини і запитує:

— Чи холодно тобі, дівчино?

А вона з криком до нього:

— Та холодно, холодно. Давай вже мені шубу та скриню.

Все зрозумів дід Мороз і третій раз обійшов навколо дівчини, а вона замерзла.

На ранок баба в печі топить. Знову пече пампушки. А собачка під столом:

— Гав-гав! Бабиної дочки кісточки привезуть, а дідову дочку женихи візьмуть.

Баба схопила рогачі і давай собаку бити, виганяє надвір. Аж тут дід на подвір’я заїжджає, та на возі щось нічого не видно. Все зрозуміла баба. І тут-таки на порозі і вмерла.

Поховавши бабу з дочкою за народним звичаєм, а дід невдовзі приймав сватів і одружив свою рідну дочку.