Був собі дід. Жінка у нього померла. Лишився він сам з дочкою. Оженився другий раз. І взяв собі жінку, у якої уже була дочка. Так і зажили — в діда дочка і в баби дочка.

От баба дозволяє їм ходити на вечорниці — прясти. Дідова дочка пряде, а бабина байдики б’є, нічого не робить. Тітка Катерина, в якої були вечорниці, каже:

— Гапко, твоя дочка така ледача, що страхи Божий.

Баба з тих пір зненавиділа дідову дочку і стала просити діда, щоб завіз її в ліс.

— Нехай дурно нашого хліба не їсть.

Чоловік послухав і повів одного дня дочку в ліс. Знайшли там якусь хатку. Дід покинув тут дочку і наказав:

— Сиди тут, а я піду дров нарубаю.

Вийшов з хатки, прив’язав дерев’яну колодочку до вікна, а сам подався додому.

Сидить дочка, чекає на батька, а його все нема і нема. Вітер колодочкою стукає, а вона думає, що то батечко дрова рубає. Коли стемніло, щось постукало в двері і каже:

— Дівчино, відчини.

Вона й відчинила. І побачила перед собою кобилячу голову.

— Дівчино, пересади через поріг.

Вона пересадила.

— Дівчино, дай вечеряти!

Вона й вечеряти подала.

— Дівчино, постели!

Вона постелила.

— А тепер подивися на себе в дзеркало.

Глянула вона і побачила, що стала дуже гарною. А тим часом двері в хатку прочинилися і входить молодий хлопець. Побачив красуню і просить, щоб вона вийшла за нього заміж. Вона погодилася.

Після весілля поїхали молодята до батька з возом добра. Баба як побачила дідову дочку, то її аж злість взяла. І баба наказала дідові, щоб і її дочку повів у ліс. Дід погодився і зробив усе так само, як і минулого разу.

Коли ввечері з’явилася на порозі кобиляча голова і попросила перенести її через поріг, то у відповідь почула:

— Невелика пані, сама перелізеш.

Що б далі не просила її кобиляча голова, в усьому їй бабина дочка відмовляла.

— Дівчино, — каже наостанок голова-зазирни мені в ліве вухо, а тоді в праве.

Вона зазирнула і опинилася в густому лісі. А там вовк її вхопив і поніс не знати куди.

А в діда був песик. То ще він лежав на призьбі і дзяв-дзяв:

— Дідова дочка-красунечка живе, як вареник в маслі, а бабиної дочки вже й на світі нема.

Почула це баба, набила песика і наказала дідові, щоб пішов подивитися, де це її дочка. Дід пішов. Зайшов до знайомої хатки. А вона стоїть пустка-пусткою.

Отак у світі буває — щиросердечну людину доля винагороджує, а лиху — карає.