Одного разу чоловік із жінкою поверталися з гостин. По дорозі на сільському ставочку хлюпався у воді виводок гусей. Білі, рябі, сірі, вони вабили зір своєю дорідністю, вгодованістю.
Чоловік і каже:
— Оце мого батька гуси.
Неподалік жила його родина. А жінка зразу ж заперечила:
— Ні! Це гуси моєї родини.
— Ні, це моєї, адже он і хата!
— Це гуси мого батька і все! — твердо наполягала на своєму жінка.
Так вони сперечались до самого дому і суперечку продовжили навіть там. На другий день чоловік каже до жінки:
— Звари-но якогось борщу чи що?
— А чийого батька то були гуси?
— Звісно мого!
— То й вари собі сам!
А сама не їсть, не п’є і все наполягає на тому, щоб чоловік уступив їй і погодився, що то були гуси її батьків.
Але ж і чоловік такий же впертий. Не піддається на умовляння. Проходить тиждень. Все сумнішою ходить жінка, вся змарніла, ледь-ледь тримається у ній життя.
— То чийого батька гуси? — все допитується чоловіка в надії, що він уступить.
— Та мого, скільки можна товкти воду в ступі! — сердиться вже чоловік.
— Ну, то я вмираю!
— Вмирай, але не буде по-твоєму!
Вдала жінка, що вмерла. Лягла на лаву, склала руки. Заплющила очі. Лагодять на другий день похорон. Вже й відправу зробили, пора виносити гроб з хати. Чоловік останнім підійшов до труни і каже:
— Схаменись, устань, бо ж будуть везти на цвинтар!
— А чийого батька гуси?
— Ти знов за своє. Та мого!
— Ну то хай везуть. Нема мені чого жити! — озвалась у відчаї дружина.
Похоронна процесія вже на цвинтарі. Вже й тут батюшка прочитав молитву, вже й останнє прощання з померлою. Підійшов до труни чоловік і шепоче тихо:
— Божевільна! Зараз будуть опускати у яму. Це ж кінець!
— А чийого батька гуси?
Жаль стало чоловікові втрачати дружину, хоч і вперту та й каже:
— Та хай вже будуть твого! Тільки отямся!
Зраділа жінка цим словам. Спокійно піднялася із труни і пішла додому, ні з ким не вітаючись і ні на кого не дивлячись. Оторопілий натовп перелякано зашепотів:
— Ну й дива ж бувають. Воскресла!