Сидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь:

— Здоров, кума! Де ти рибки наловила?

— Он там на річці. Піди й собі налови.

Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду та й приказує:

— Ловись, рибка, маленька й велика.

А лисиця своє:

— Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст.

Ведмідь питає у лисиці:

— Що ти, кумо, там говориш?

— Я кажу: ловись, рибка, маленька й велика.

Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвоста. Тягне, тягне — ніяк не витягне. Та й каже:

— От багато риби начіплялось на хвіст.

А лисиця побігла до села, скликала мужиків та бабів:

— Ідіть на річку ведмедя бити.

Баби прибігли з лопатами, вилами, топорами та й почали бити ведмедя. Били, били і лапу одбили.

Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палицю і зробив собі костиль, йде в село до баби і приказує:

Іду, бреду на сосновім костилі,
На дубовій палиці.

Йде й приказує:

Усе село спить,
Уся вода спить,
А одна баба не спить,
На моїй шкурі сидить,
Моє м’ясо варить,
Мою шерсть пряде.

Підійшов ведмідь до дверей. Стукає колодкою:

— Отвори, бабо, віддай мою лапу!

Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері й сіла на піч.

Ведмідь увійшов до хати та й упав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків.

Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били поки й хвіст відбили. Ведмідь без оглядки побіг у ліс.

А баба стала жить-поживать і добра наживать.