Жив цар і цариця. Коли в цього царя вмерла жінка, він оженився вдруге. У царя залишився син, а в цього сина був кінь, та такий, що розмовляв з людьми. І цього сина не любила мачуха.

Одного разу він іде в школу, заходе до коня, а кінь і каже:

— Іди, Ванько, в школу, а із школи як ітимеш, обов’язково зайдеш до мене.

Він заходить із школи до коня, а кінь і каже йому:

— Сьогодні, Ванько, усе-усе їж, а молока не пий, віддай котові.

Він так і зробив. Прийшов у хату, мати каже:

— Сідай, Ванько, обідати.

Насипала йому їсти, він поїв усе: перше й друге, а молоко...

— Пий молоко гаряче!

— Я не хочу.

Взяв та й вилив котові. Кіт через певний час пропав.

Іде в школу, знов заходить до коня. Кінь і каже:

— Сьогодні, Ванько, як ітимеш із школи, обов’язково зайдеш до мене.

Ось він приходить із школи, до коня заходить, кінь і каже:

— Сьогодні, все їж, а м’яса не їж, віддай його собаці.

Він так і зробив: усе-усе поїв, а м’яса не схотів їсти, віддав собаці. Собака через певний час і пропав.

Тоді мачуха бачить, що він заходить до коня і кінь йому про все розповідає. Вона ніби «захворіла» та й каже:

— Щоб мені вбили коня й дали з нього печінку.

Хлопчик пішов до школи, а коли повертався зайшов до коня. Кінь плаче і каже:

— Ваньку, доведеться нам розстатися з тобою. Мачуха захворіла і сказала щоб мене вбили і дали з мене печінку, тоді вона видужає.

Цей хлопчик пішов до батька:

— Тату, давайте вб’ємо отого коня, що воду возить!

Вони вбили того коня, витягли печінку, дали мачусі. Вона з’їла її й «одужала».

Знов іде хлопець у школу. Із школи заходить до коня, а кінь плаче, аж по копитах сльози ллються:

— Сьогодні, Ваньку, усе-усе їж, а пирогів з маком не їж.

Він так і зробив: усе-усе поїв, а пиріг віддав котові, пропав і цей кіт.

Тоді мачуха зрозуміла, що кінь живий, і каже:

— Я так захворіла, що мені треба печінку з оцього коня. Тільки щоб перед моїми очима його розстрелили і витягли печінку, тоді я одужаю.

Приходить Ванько із школи, а кінь плаче і каже:

— Ваньку, як виведуть мене розстрілювати, так ти скажи: «Дайте, тату, я на цьому коневі покатаюся в останнє».

Приходе хлопчик додому, а батько йому й каже:

— Так, Ваньку. Наша мама дуже захворіла і просить із коня печінку, і щоб його на її очах розстріляли.

Виводять батько коня, а Ванько й просить:

— Дайте, тату, я на ньому покатаюсь в останнє.

Він сідає на коня, а кінь і каже йому:

— Сідай рівненько, Ваньку, і держись міцненько!.

Він як сів, раз об’їхав кругом дому, другий раз об’їхав, а третій раз як розігнався, перескочив через ворота і пішов у степ. Ждали вони, ждали, думали, що він покатається та й приїде, а його немає.

А ті тікають у чужу землю. Ось батько осідлав добрих коней і посилає вершників, щоб його наздогнали. А вони усе їдуть, та їдуть, далеко вже заїхали. Тоді кінь і каже:

— А встань, Ванько, прислухайся до сирої землі, що чути?

Він встав і каже:

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж, — каже, — за нами женуться. Давай я стану отарою овець, а ти пастухом. Як будуть під’їжджати, скажеш: «Двадцять п’ять років я служу, пасу вівці, та нікого не бачив».

Ось доїжджають три вершники, а він пасе овець. (Кінь став отарою овець, а цей Іван пастухом). Вони приїжджають, привіталися та й кажуть:

— Сюди ніхто не проїжджав?

Каже Ванько:

— Ні, двадцять п’ять років служу, пасу овець, а нікого не бачив.

Побалакали вони та й повернулись. Приїхали до царя, а цар і питає:

— Ну що, наздогнали?

— Ні.

— А що ви бачили?

— Пастух пас отару овець.

— Ото ж, — каже цар, — й вони. Треба було над вівцями шаблею махнути навхрест і з них була б кров, а пастуха забрати, то ж був Іван. Тепер так і зробите.

Ванько з конем їдуть далі, а ці навздогін за ними! Знов кінь каже:

— А встань, Ванько, прислухайся до сирої землі. Чи нічого не чути?

— Кінський тупіт, людський шум, — каже хлопчик.

— То ж за нами женуться. Давай я стану церквою, а ти попом. Будеш правити. Як зайдуть, спитають, чи ніхто не заходив, скажеш: «Двадцять п’ять років служу, нікого не бачив, ви перші».

Ось, кінь, став церквою, а Ванько попом. Приїжджають ці вершники, заходять у церкву, питаються:

— Отче, давно служите?

— Двадцять п’ять років служу.

— Ніхто до вас не заходив?

— Не було нікого, ви перші.

Ну що ж, поїхали вони назад. Приїжджають до царя, а цар і питає:

— Наздогнали?

— Ні.

— Що ви бачили?

— Доїхали до церкви, а в церкві править отець. Більш нікого не бачили. Попиталися, каже: «Нікого не бачив, ви перші».

— То ж, — каже цар, — й вони. Треба було по церкві махнути навхрест шаблею, а попа забрати. Гайда назад, так і зробите.

Тільки вернулися вершники, перетворилися: священик — в Івана, а церква — у коня, і поїхали далі. Знов кінь каже:

— Встань, Ванько, прислухайся до сирої землі, чи нічого не чути?

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж, — каже кінь, — за нами женуться. Давай, я стану морем, а ти качуром, до берега не припливай, а плавай посередині, щоб не спіймали.

Вершники приїхали. Дивляться — море і качур плаває. Обернулися, постояли, не видно ніде ні кого і нема ніде нічого, повертаються назад до царя, а цар і питає:

— Ну що, догнали?

— Ні.

— А що ж ви бачили?

— Їхали, їхали, кругом — степ, а тоді стало море і качур плаває.

— Ото ж, — каже цар, — й вони. По морю треба було шаблею навхрест махнути — з нього була б кров, а качура забрати — то ж Іван. Гайда назад, так і зробите.

Поки ті вернулися, Ванько з конем приїхали в чужу землю, переїхали кордон та й досі живуть там.

Бачив я їх — ходять уже старенькі.