Бігла лісом голодна лисиця. Аж раптом відчула аромат смачної печені та свіжого хліба.
— О, сьогодні добряче пообідаю! — зраділа пишнохвоста.
Та й помчала на запах, який привів до високого дуба. Зазирнула лисиця в дупло й побачила торбинки. «Це, мабуть, пастухи залишили», — почала бенкетувати руденька.
Яка смачна печеня, а хліб і яєчка! Який запашний сир! Уминала, аж поки крихти не залишилося. Потім запила водичкою з барильця й посміхнулася:
— Уявляю обличчя пастухів, коли прийдуть обідати!
Нарешті вирішила вилізти з дупла. Висунула голову й передні лапи, а далі — зась! Черево не пускає.
— І як же мені звідси вибратися? Як дістатися своєї нори? — заплакала пишнохвоста, та так гірко, що аж у самої серденько стислося від жалю.
А неподалік саме пробігала інша лисичка. Почувши голосіння, наблизилася до дерева:
— Як ти тут опинилася?
— Ой, не питай! Хотіла смачно попоїсти, а тепер не можу вибратися.
— Що ж там було?
— Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Біда тільки, що черево застрягло. Як не звільнюся з пастки — кепсько буде.
І бідолашна знову зайшлася плачем.
— Заспокойся, — втішає подруга, — зачекай трохи — й животик стане таким, як і був.
— А як пастухи прийдуть?
— Вони далеко звідси! Якщо й повернуться, то за дві-три години — не раніше.
— Дякую, сестро, що підбадьорила. Почастувала б, але, на жаль, уже нема чим.
— Звідки ж тобі було знати, що пробігатиму поблизу? З’їла — й на здоров’я!
— Ну, тоді до побачення! Хай щастить! Заходь у гості — пригощу свіжими пиріжечками.
Отож подруга побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі. Від нудьги почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чогось. Згодом знову спробувала вибратися з дупла. Та й цього разу не вдалося. Тільки за дві години вишкрябалась.
— Правду казала подруга, що треба зачекати, — засміялася лисичка. — Із часом будь-яке лихо минає!