Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере.

— Піду, — каже, — ляжу на шляху, може, хто заб’є.

Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк.

— Здоров, дядьку!

— Здоров.

— А чого це ви тут лежите?

— Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?

— Та я такого-то роду, може, чували?

— Знаю, — каже, — славні були увесь рід; чи і ти ж такий?

— Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду.

Побіг та прямо на отару, а собаки як почують — та за ним, а він прямо на того старого лупить. Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.

Аж ось біжить другий вовк.

— Чого це ви, дядьку, тут лежите?

— Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти.

— От я вас нагодую.

— Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?

— Та я такого-то заводу.

— Е, ваші всі були лайдаки та мошенники.

— Ні, дядьку, я не такий.

Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить.

— Ідіть же, — каже, — дядьку, та ляжте у житі.

Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав.

— Їжте, — каже, — дядьку.

Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу.

— Оце вам, — каже, — дядьку, днів на стільки хвате.