Ото був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до Бога просить їжі.

Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.

— А чого тобі їсти? — каже Бог.

— Чого дай, то дай.

— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.

От вовк мерщій од Бога — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш. Собака.

— Їй-богу, — каже, — вовк.

— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови.

— Е, вовчику, коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так, — каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику... Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала.

От вовк сидить собі та й думає:

— Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!

От він знов потяг до Бога просить їжі.

— Боже, — каже, — милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже Бог, — тобі кобили мало?

Вовк лається:

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила.

— Ну, коли так, — каже Бог, — то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Здоров, баране.

— Здоров.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що їстимеш мене?

— Я, вовк.

— Та брешеш. Собака.

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк.

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — як не як.

— Е, вовчику, — каже, — коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

— Ставаймо, — каже вовк.

От став він якраз над кручею. Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр... Добре наївся.

Сів тоді сердега та й плаче:

— Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?

Думав-думав та й пішов знову просить їжі до Бога.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

Бог каже:

— Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило. Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече.

Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».

Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, — повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче:

— Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки, не ївши, п’є?

Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж... Йде знову до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

— Та й набрид же ти, — каже, — з тією їжею. Та що вже з тобою говорити: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.

Пішов вовк.

— Здоров, свине.

— Здоров.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Я, вовк!

— Брешеш. Собака.

— Ні, — каже, — вовк.

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Нічого.

— Коли ж, нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так. Вези.

Сів на свиню. Прибіга свиня в село, та як закувіка — аж вовк перелякався.

— Чого се ти кричиш? — каже вовк.

— Та це ж я скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами. Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:

— Скажи, чого це так багато народу біжить?

— Та це ж, для тебе.

От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався. Як дьорне, та прямо до Бога.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку.

Бог каже:

— Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.

Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:

— Здоров, чоловіче.

— Здоров.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що станеш мене їсти?

— Я, вовк.

— Брешеш. Собака.

— Ні, — каже, — їй-богу, вовк.

— Та малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:

— Аршин вздовж, аршин впоперек!

Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до Бога, побіг до вовків:

— Вовчики-братики, таке й таке лихо.

Вони давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Вій на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають...

Куций і каже:

— От як ми зробимо: я стапу насподі, а ви всі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина.

Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному вовкові стати і кравця дістати.

Кравець бачить, що непереливки, та й каже:

— Понюхаю хоч наостанок табаку.

Тільки-но понюхав та як чхне:

— Апчхи!

А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла...

Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею.

І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.